Раді нарешті представити вам результати нашого аналітичного дослідження «Оцінка рівня зрілості кіберосвіти: стан в Україні». Для його проведення ми надихнулись аналогічним дослідженням Європейського агентства кібербезпеки (ENISA) «Cybersecurity Education Maturity Assessment» яке провело його для країн-членів ЄС. ENISA намагалась зрозуміти, чи достатньо європейські країни роблять для того, аби інформувати дітей про кібербезпеку, заохотити їх вивчати кібербезпеку і підтримати їх прагнення обрати кібербезпековий фах. На наше прохання ENISA надала нам свою методологію (за що ми їм щиро вдячні) аби ми могли зробити відповідне дослідження для України та її системи шкільної освіти.
Які ключові висновки?
- Україна лише на початку шляху до вищих рівнів кіберзрілості освіти. Для «Урядового» та «Операційного» доменів рівень кіберзрілості відповідає «Початковому/Базовому» (22% та 23% відповідно) – це значно нижче ніж середньоєвропейські показники (70% та 63%) які відповідають рівню «Стабільний». Це стратегічний виклик, але і можливість для розвитку. Найкраща ситуація в домені «Стратегічний» – там рівень зрілості відповідає показнику «Ранній» (50%) що неістотно поступається середньоєвропейському (64%).
- До позитивів можна віднести, що «кібербезпекова освіта» артикулюється на рівні ключових стратегічних документів – Стратегії кібербезпеки України. Проте відповідні освітні стратегічні документи майже не торкаються цієї теми, а плани дій з цього питання відсутні.
- Спостерігається сильний акцент на вивчені персональної кібербезпеки, що хоч і є основою будь-якої кібербезпеки, але все ж часто недостатнім для спонукання учнів більше приділяти уваги цьому питанню. Держава зробила чимало, запровадивши вивчення питань кібербезпеки на рівні національного освітнього стандарту завдяки чому кібергігієна інтегрована в усі освітні програми. Однак це все ще саме про кібергігієну, а не про ширше розуміння кібербезпеки.
- В Україні реалізується чимало національних за обсягом (а не за форматом запровадження) ініціатив спрямованих на підвищення знань учнів, батьків та вчителів з окремих аспектів кібербезпеки. Однак більшість із них сфокусовані переважно на кібергігієні (учнів чи вчителів).
- Курс «Інформатика» є єдиним навчальним предметом де учні можуть познайомитись з темою кібербезпеки. Однак рівень представленості кібербезпекової тематики там суттєво відрізняється не лише в залежності від класу, але і від типу обраних в школі спеціальних курсів чи освітньої програми. Як наслідок – у середній та старшій школі кібербезпекова освіта переважно є факультативною, а не обов’язковою складовою навчального процесу.
- Позашкільна освіта є і розвивається, однак не виглядає системним процесом який підтримується державою.
- Відсутня дійсно ефективна модель оцінки знань школярів щодо якості їх кіберосвіти: немає механізму моніторингу, конкретних показників для оцінки результативності впроваджених освітніх ініціатив з кібербезпеки тощо.
Чи означає, що ці численні проблеми не можуть бути вирішені? Ні. Дослідження пропонує і набір ключових ідей/ініціатив які можуть істотно змінити ситуацію:
- Стратегічні кроки. Потрібна Національна освітня стратегія та Стратегія розвитку кібербезпекової освіти на шкільному рівні які б чітко визначили пріоритети України в цій сфері
- Міжнародна співпраця та регіональні ініціативи. Україна потребує як розвитку міжнародних партнерств в цій царині, так і збільшення внутрішніх, регіональних ініціатив
- Загальнонаціональна ініціатива щодо кібербезпекової освіти – це те, що може об’єднати зусилля різних стейкхолдерів для розвитку кібербезпекової шкільної освіти.
- Підвищення кваліфікації вчителів та оцінка якості знань. Неможливо будувати ефективну кібербезпекову освіту в школі без вчителів, які спроможні це реалізувати. І так само неможливо вчити і не розуміти якою є якість навчання. Україна потребує обох компонентів і обидва можуть бути реалізовані державою.
